вівторок, 27 вересня 2016 р.

Історія з запахом терпкої осені...

Сьогодні багато людей написали про вчорашній передпрем'єрний показ вистави "The Zoo Story" за однойменною п'єсою Едварда Олбі. Того самого неперевершеного Олбі, автора дуже відомої всім Вірджинії Вульф. І зовсім немає сенсу переказувати сюжет, бо хто захоче побачити і почути, у нього є шанс і не один. Тут скоріше моя суто суб'єктивна думка.
Я бачила відеоряди ще до прем'єри, а один із акторів так захоплено говорив про цей проект, що його лише через це дуже хотілося побачити. Тим не менш певна доля скептицизму була присутня. І мабуть тому, що гру акторів я бачила в інших виставах і їх професіоналізм поза всякими сумнівами, але саме тому, що я бачила інші вистави і знаю як можна з шедевра зробити попсу.




Але цього не сталося. Режисер побачив історію і зумів разом з акторами передати її глядачу так, що ти розчиняєшся у виставі і не пропускаєш жодного слова. Хто мене знає, той в курсі, що слухати і одночасно копатися в своєму смартфоні ковиряючись в соцмережах — то для мене звичайна справа і я в такому випадку все прекрасно чую і розумію. Тут я забула про смартфон і навіть не дуже багато фото зробила, хоча показ був для представників ЗМІ, куди можна віднести і маленьких блогерів — вся моя увага була на сцені. На цій маленькій незвичній сцені з однією лавкою і підлогою засипаною сухим листям терпкий запах якого проникає навіть в підсвідомість переносячи тебе в осінній Central Park. Трохи більше години вона була всім моїм світом, котрий обріс запитаннями та врешті решт знайшов одну єдину правильну відповідь.

Що ж сталося в зоопарку? І де той зоопарк? Про що взагалі мова, який ще зоопарк і хто ці люди? А чи важливі відповіді на саме ці питання? Може таки тут щось інше?







p.s. і завжди потрібна реальна жертва. Про що я? Це можна дізнатися лише побувавши на виставі.

Немає коментарів:

Дописати коментар