Це просто байдужість

З дитинства я багато читала. Не ковтаючи всі підряд, а ретельно відбираючи книжки та складаючи на "горищі" отримані знання. Знаєте як воно мати не вікепедійні знання? Це коли твій рівень знань по хімії перепльовує статтю на Wiki, але якийсь недолугий пацан пхає її тобі під носа і рже, що ти дурний.

Так в результаті виникає байдужість. Повна. Бо стомлюєшся щось комусь доводити чи пояснювати. Адже людині, що вперлася в якісь написані кимось 32 літери і не хоче й близько чути істину неможливо.

Спочатку ти перестаєш вступати в дискусію з незнайомим людьми, потім ідуть знайомі. Бо в результаті розуміє, що витратив свій час і сили, а воно... а воно не знайшовши в Google потрібної йому інформації просто перейшло на особистості.

Потім ти, після обережного натяку на те, що сказане чи написане не є зовсім добрим чи правильним, майже перестаєш дискутувати з друзями. Бо ця когорта людей має властивість дуже ображатися.

І далі починається еволюція. Не можу точно сказати чого, але тобі стає абсолютно все одно, про що пишуть люди. Яка різниця, коли їх абсолютно неможливо витягти з російського інформаційного простору. І не тому, що в українському чи світовому мало цікавого. Ні, все лише тому, що там подають інформацію так, як вони звикли, малюють світ так, як хтось десь вигадав. Ну і що, що історичні факти перекручені з ніг на голову, щоб показати яка ота країна за східним кордоном велична. Навіть в дрібницях. Там найкращі жінки, найкраще світосприйняття, найкраща любов і найкраща романтика. Абсолютно. Там найкраща психологія, найкращі статті, найкращі рецепти, найкраща школа фотографі і балету... Синдром меншовартості в повній красі.

І ти просто блокуєш ті видання, котрі зустрічаються в постах. Як не дивно, вони всі закінчуються на .ru.

А потім... Потім ти не говориш правди про фото, не висловлюєш своєї думки щодо запитань. Не дискутуєш. Іноді просто ставиш отой дурнуватий "лайк".

Школа, діти, вчителі, суспільство

Зачепила мене фраза про совкове виховання. Зачепила так, що я задумалась насправді, а що ж воно таке. Ні, фрази в магазині "а можна..." це не совок, це значно глибше.
Що таке совкове виховання, як ми його називаємо. Насправді тут скільки людей — стільки може бути і думок. Але насправді отой наший совок — це коли маса домінує над особистістю, а все інше просто домисли. І виховання полягає в тому, що ти повинен корити масі.
До чого тут школа і діти? А це саме той соціум, котрий вчить дітей цьому. Не батьки, не сім'я, а саме школа. І цей самий дитячий соціум може бути дуже жорсткий і нещадний до інакших.

Привіт від радянських диктаторів, або який він, дід Мороз

Цей текст я носила в голові десь з місяць весь час смикаючи сама себе за ліву руку, що треба запхати свою злостивість і не чіпати людей в  свята — нехай радіють своєму невігластву.

Перед Новим роком в пів-вуха слухала радіо "Блогер-FM". Музика там хороша, багато української. На жаль, ведучі далеко не україномовні. Тому текст чую п'яте через десяте. Ну не сприймається воно мені на слух інтуїтивно і зрозуміло — набута мова, вона така. Але щось там змусило прислухатися. Ведучий довго і нудно розпилявся в тому, що декомунізація відібрала у нього рідного і улюбленого діда Мороза, це ж наше, не віддам, от діти, то да, а мені поверніть. Руки зачесалися, але я стрималася.

Вдруге загорілася, коли вся така українська патріотична жіночка написала, що її дочка щось там попросила у того ж самого діда. Все б ще нічого, але після слів, що той дід — це взагалі наше українське, і вопше то Велес власною персоною.

І тут скоріше мова піде не про те, що цей персонаж може залишатися нормальним лише для Іванів Непомнящих, а про те, що в часи, коли доступ до всесвітньої павутини став таким же буденним, як придбання в магазині хлібу, люди настільки розлінувалися, що навіть не здатні самі прочитати наявну інформацію в більш-менш авторитетних джерелах. Все звелося до вирваних, почутих, зчитаних з якихось сумнівних картинок текстів, підсунутих нам невідомо ким.