Що таке совкове виховання, як ми його називаємо. Насправді тут скільки людей — стільки може бути і думок. Але насправді отой наший совок — це коли маса домінує над особистістю, а все інше просто домисли. І виховання полягає в тому, що ти повинен корити масі.
До чого тут школа і діти? А це саме той соціум, котрий вчить дітей цьому. Не батьки, не сім'я, а саме школа. І цей самий дитячий соціум може бути дуже жорсткий і нещадний до інакших.
Розкажу історію з власного життя. Я була інакшою. Ну як, не зовсім, по деяким параметрам я вливалася в колектив, але. В мене був головний недолік, з котрого всі насміхалися — зріст. Бути майже все шкільне життя найвищою в класі це ще те щастя. А ще я добре вчилася, мала власну думку і писала оповідання. Так, писала оповідання які брали участь у якихось там міських, районних і обласних конкурсах з легкої руки вчителів української літератури. Ті оповідання писалися в зошиток у кожну вільну хвилинку і, звичайно, той зошиток весь час був зі мною в портфелі. А крім оповідань там був звичайний дівчачий щоденник як у будь якого звичайного підлітка.
В класі була трійця дівчат, котрі якимось дивом вміли примусити майже весь клас робити те, що саме їм заманеться. І от ті з трійці декілька разів так чи інакше просили дати почитати мої оповідання. Але передбачувано отримували відмову. Не були вони мені настільки подругами чи приятельками, щоб показувати їм щось особисте. І ось одного разу зошиток зник. Не лише оповідання, а й власні записи були поширені миттєво серед однокласників — зошит не ховаючись на моїх очах передавали з рук в руки, з мене насміхалися, мені тут же об'явили бойкот-мовчанку. З мене сміялися і не давали зошита забрати. Винятком стало пару дівчат з тієї ж когорти не таких і переважна більшість хлопців. Не знаю яким чином це все дійшло до класного керівника, але тут вона зробила майже неможливе — зошит віддали і переді мною вибачилися. Наслідком стало те, що після того я не написала жодного рядка вже ніколи. Чи стало б це можливим без установки фактично з народження, що ти повинен підкорятися більшості, не замислюватися над тим, чи роблю я правильно, не ставити під сумнів рішення "головного в стаді".
Так що між совковим стадним хованням можна сміливо ставити знак рівності. Чому? Та все тому ж, що совок — це зрівняловка, сіра маса, підкорення догмам.
А тепер уявіть офігєніє мого інститутського одногрупника з дружиною після переїзду їх до Торонто. Переїхали вони всією сім'єю і, само собою, дитину треба до школи. Вибирали довго, бо треба було щоб недалеко від дому, безкоштовно і щоб дитину туди прийняли. Вийшло не дуже недалеко, але прийняли і безкоштовно. Школа загальноосвітня але католицька, бо нею опікується християнська община. Офігення перше — дитина може вибрати спеціалізацію і напрямок самостійно. Офігення друге — практично у всіх дітей на телефонах стоять програми батьківського контролю. Правда не дуже в'яжеться з нашим міфом про надання дитині власного простору і довіри? І все виявилося дуже просто, довіряти дітям і вірити їх це нормально, але... оте але свого часу в тій школі стало приводом звільнення педагога з подальшою забороною займатися взагалі викладацькою діяльністю. А історія майже книжно-кіношна — дітки почали проявляти саме ту стадну поведінку щодо одного з учнів, а вчителька їх заохочувала щодо таких дій. Уявили? А чи уявляєте ви собі ситуацію заборони викладацької діяльності подібним педагогам у нас? Чи за ситуацію, коли вчитель оре благим матом на учнів? У нас те роздули як недолугість батька. А щодо моральних якостей вчительки ми не маємо жодних сумнівів, бо довіряємо дітям, котрі складають знову ж таки оту переважну більшість, котра всіх підминає під себе?
Щось запитань більше, ніж відповідей. І в кінці, здається, багато крапок...
Немає коментарів:
Дописати коментар