International Mother Language Day — Міжнародний День Материнської Мови

З повагою і вдячністю.
Моєму вчителю української літератури Барчану Миколі Семеновичу

Ще вчора я не думала, що колись напишу про мову, а сьогодні намагаюся скласти свої думки до купи.

Вчора був Міжнародний день Рідної мови і тоді ж зранку фейсбук прислав повідомлення де цей день англійською звучав як International Mother Language Day. Дослівно — Міжнародний День Материнської Мови. Яка іноді влучна буває англійська мова, передаючи саму суть. Мова, рідна мова, вона не просто засіб комунікації. Те, якою мовою комунікує людина, яку вона вважає рідною є не лише її власною самоідентифікацією, а також є ідентифікації її як нащадка роду.

А ще раніше в тому ж фейсбуці виклали, з проханням поширення, хронологію нищення української мови. Не буду говорити про те, що з таким списком взагалі дивно як вона ще досі жива.

А до всього вчора цілий день в голову крутилося:

"Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак."

І не просто крутилося, а я чула, так, реально чула, голос свого вчителя української літератури. Ви собі навіть не можете уявити як то було неперевершено. І сьогодні, коли ми вже давно не просто виросли, а навіть вже дехто має внуків, майже ніхто не забув ті уроки, коли було відчуття, що дійство твору відбувалося саме там, в класі, на відстані витягнутої руки.

І хай багато з нас покинули Україну і живуть зараз десь там, за небокраєм і далеко не всі самоідентифікувалися як українці, принаймні щодо своєї рідної материнської мови, адже щоб зерно проросло, то потрібен родючий ґрунт, а навіть якщо він і родючий, то можливі і засухи і повені, що можуть знищите абсолютно все. Але, мабуть, саме тоді прищеплювалася любов до всього українського і рідного. Прищеплювалося завдяки оточенню і відданості своїй справі справжніх вчителів, котрих сьогодні практично не зустрінеш. Спитайте своїх дітлахів про те, які у них враження від уроків української літератури? Хто зможе розказати, що вчитель змушував їх сміятися і плакати над творами? І, ви знаєте, це не заміняється ні домашнім читанням, ні гуртками. Це абсолютно інший космос.

Як результат маємо втрачене покоління, котре лише з відчуття патріотизму в конкретних умовах військової інтервенції сусідньої держави визнає, що державною мовою в Україні повинна бути єдина мова — українська, але при цьому нічого не робить для популяризації цієї мови, продовжуючи створювати російськомовне середовище. А часто навіть налаштовує свої читачів на агресивне сприйняття всього українського, при чому часто навіть не усвідомлюючи цього.

І як тепер вкласти до купи сьогоднішні реалії, коли тобі дозволяють робити фактично майже все, а будь які твори доступні без обмежень і той далекий 1987, коли вже начебто і були “пєрєстройка і гластность”, але продовжували діяти заборони, такі як оця

1973 рік
Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».

І читання цього твору, хоча він і був у програмі, але з такою подачею, було явно не в “світлі курсу партії і правітєльства і рєшеній XXVII с’єзда кпсс”, а сьогодні ти розумієш, що це було навіть ризиковано, бо не так далеко були 1993-1995 роки, коли був посилений антиукраїнський терор в освіті, культурі, засобах інформації, вбиті активісти. Так, за часів незалежності за мову вбивали, вбивали за те, що ти українець і мати твоя українська мова і рід твій українська земля.

Хто і коли зможе спокутувати всю цю біль української землі, всю цю кров материнську? Питання без відповідей. І ніколи їх не буде, бо біль не зникає. Лише час його притупляє.